Дмитрові Димидові двадцять один. У лютому 2022-го він відклав навчання в Українському католицькому університеті і приєднався до лав Збройних сил України – боронити нашу державність і свободу. На початку червня війна забрала його рідного брата – Артема Димида. Війна змусила Дмитра переосмислити багато речей, але не похитнула закладених з дитинства цінностей і дала змогу відчути свою потрібність тут і тепер.
Дмитро до війни навчався на 4-му курсі програми «Етика-Політика-Економіка» в УКУ. Він є сином отця Михайла Димида, першого ректора Львівської богословської академії (тепер УКУ) та Іванки Крип‘якевич-Димид, відомої іконописиці. Ми записали це інтерв’ю під час короткого візиту Дмитра до Львова, він приїхав з передової. Його відпустили на кілька днів на похорон рідного брата Артема Димида, який загинув від рук російських окупантів 18 червня 2022 року на Миколаївсько-Херсонському напрямку.
У межах проєкту «Малі історії Великої війни» з Дмитром Димидом говоримо про його брата Артема, роль сім’ї, про вибір життєвого шляху, страх смерті та життєві орієнтири.
Дмитре, ти навчаєшся на програмі «Етика-Політика-Економіка». Це мав би бути останній навчальний рік. Розкажи, коли ти прийняв рішення піти на війну? Як війна почалася для тебе?
Так, мої однокурсники якраз отримали дипломи…
24 лютого я прокинувся. Пішов готувати їсти на кухню. Аж коли почав снідати, – відкрив новини і прочитав, що почалась війна. Я був шокований. Так, багато хто говорив, що це було очевидно. Я розумів, що це один зі сценаріїв, але не до кінця усвідомлював ризики.
В обід я вже їхав на вул. Стрийську в 80-ту десантно-штурмову бригаду. Дуже боявся, що мене не візьмуть, бо не мав жодного військового досвіду. Вже по дорозі туди зрозумів, що якось занадто гарно одягнений (усміхається). Я був у сорочці і в якихось штанах, тож подумав, що мені треба мати вигляд людини, яка буде потенційно корисна в армії. Перед військовою частиною розвернувся і поїхав додому переодягатися. Проте це мені не допомогло. У перший день ще не було оголошено загальної мобілізації, тож мене не взяли.
У той же день я приєднався до організації «Рух опору – Вільна Україна», де пропрацював 2 тижні. Мене постійно тягнуло в армію. Я стримував себе, казав, що маю бути там, де більш корисний…
З другої спроби таки потрапив в армію. 15 березня вже був у 24-й механізованій бригаді імені короля Данила Галицького. А з 29-го чи 30 березня – на Сході в зоні проведення бойових дій.
Мої завдання і мій графік постійно змінюються. Але зазвичай я прокидаюся о 3-й ранку, завантажуємо авто і їдемо в ліс, а потім повертаємося.
Чому ти зараз у Львові?
Зараз у мене відпустка, я приїхав на похорон брата. Мій брат загинув на війні.
Ви з братом не перетиналися на лінії фронту?
Ні, ми жодного разу не бачились відколи десь на 4 чи 5-й день війни він повернувся з Бразилії. Тоді у Львові я забрав його з вокзалу десь близько першої ночі. Він був зі швейцарським журналістом, якого зустрів по дорозі і запросив його ночувати у нас. А вже о 5 чи 6 ранку Артемій поїхав у Київ.
За рік я бачив брата сумарно десь десять годин. З вересня 2021 я навчався на Мальті, за програмою «Еразмус +». Один раз після повернення перетинався з Артемом, коли він вилітав у Бразилію. Це також було на кілька годин посеред ночі. Як і тієї ночі, коли він їхав у Київ. Тоді ми також говорили про війну.
Вже під час війни ми в основному переписувались. Останнє повідомлення було за день до його смерті.
Що він написав тобі?
Він давав мені різні поради. До прикладу, як справитись з юридичним, бюрократичним армагедоном в армії. Він воював під час АТО і добре все знав.
Скільки тобі було років, коли твій брат вперше пішов на війну? Ти пам’ятаєш цей момент?
Я не пам’ятаю цього моменту, тому що його не було. Ми дізнались, що Артем на війні, коли він вже був там. Це було дуже звичним для Артема. Тому я не пам’ятаю. Мені було років 14, може, 13. Артем опинився на війні, після Майдану, незаконної анексії Криму та окупації. Мій брат, моя сестра, мій тато – ми всі брали активну участь у Революції Гідності. Але Артем і сестра завжди були на вістрі подій, тому все було ясно.
Чи вибір Артема йти на війну 8 років тому вплинув якось на тебе? Чи ти відчував поклик до військової справи завжди?
Я впевнений, що це мало свій вплив, адже ми не живемо у вакуумі. Але в мене не було думок на кшталт, що от мій брат воює і я теж повинен.
Я планував піти в армію після університету. Хотів підписати контракт на кілька років. Мені здається, що загальний військовий обов’язок – це дуже гарна концепція, і я хотів служити та здобути військовий досвід. Але росія змінила мої плани. І ще до закінчення університету я пішов в армію.
Ми з братом ще до війни це обговорювали. Він мене підтримував завжди. Хоча вже під час моєї останньої спроби потрапити в армію Артем мене відмовляв. Казав – є великий ризик, що я буду просто десь стояти і охороняти якийсь завод в тилу всю війну. Мене це дуже лякало. Але я знав, що якось викручусь. Потім мені його друзі розказували, що хоча він мене і відмовляв, проте дуже гордився, коли дізнався, що я таки потрапив в армію.
Як думаєш, Артем відмовляв тебе, бо боявся за тебе?
Я не думаю, що він боявся. В армії – це звична річ: всі всіх відмовляють. Тому, що в армії дуже багато всього працює не так, як хотілось би. Є багато труднощів.
Мені в армії ок, але це тому, що в мене не було ніяких ілюзій: я постійно кручуся, я вмотивований, знаю, що роблю і для чого там. Роблю все для того, аби відчувати власну корисність в межах обмеженої свободи. А якщо ти просто йдеш в армію, мовляв, беріть мене й ефективно використовуйте, то з цього, швидше за все, нічого не вийде.
Оскільки я пішов у бригаду, де хлопці мали трохи досвіду, то нас майже не тренували. Хоча тренування є життєво необхідними. Тим, хто прийшов зовсім без досвіду, у них якісь тренування були. Нам дали певне озброєння, яке майже ніхто з нас до того не тримав у руках. Серед нас були вмотивовані хлопці, але частина сказали, мовляв: нас ніхто не навчив, тому це не наша проблема. Є хтось хто знає, як це робити, тому хай вони і роблять. Той, хто є вмотивований, знає, де він і для чого, – є купа відео в YouTube, є досвід інших, різні матеріали. Це не те саме, що нормальне навчання, але в тисячу разів краще, ніж ставлення – «це не моя проблема».
Нашу армію описують як героїв. Ким ти себе відчуваєш, будучи на передовій?
По-перше, я не зовсім на передовій. Я служу десь за 4 км від сірої зони (тобто ні ваше, ні наше). Такі умови можуть видаватися страшними і небезпечними з перспективи Львова, але з перспективи тих, хто стоїть на першій лінії – це не так вже й погано.
Ким я себе відчуваю? – Військовим. Я відчуваю, що беру участь в тому, що для мене важливе. Можливо, я пішов в армію, тому що не зміг би і не хотів боротися зі своїм відчуттям провини, що не беру участі в цьому. Я не багато рефлексую в армії, я проживаю там своє життя. Я не ставлюся до цього як до періоду, який вирвали з мого життя. Це – частина мого життя.
Як думаєш, чи не впаде мотивація серед українських військових? Чи не втомляться і не зневіряться вони?
Мій особистий досвід і мої висновки не є релевантні. Єдина аксіома, яку я засвоїв у ЗСУ, всюди все по-різному. У кожній бригаді – інша ситуація. У кожного батальйону – інший командир… Всюди все інакше. Тому мій досвід – це досвід однієї людини з 50-ти тисяч і не більше.
Я б не сказав, що моя мотивація просідає, але останні тижні відчуваю психологічну втому. Загибель мого брата дала мені нову силу і бажання до боротьби. У мене немає бажання помсти чи щось таке. Але хочеться боротися далі, щоби такого більше не було.
Можеш пригадати той момент, коли дізнався, що загинув твій брат Артем?
Я його добре пам’ятаю. Я дізнався чи не останнім зі всіх. Була десь 7 година вечора. До цього я був на завданні з вимкненим телефоном і увімкнув на хвилинку, щоби завантажити «Українську правду», подивитись новини. Мені почало приходити купа сповіщень від друзів: «Співчуваю тобі». Я ще навіть їх не почав читати, побачив згадку про брата і відразу все зрозумів. Було багато пропущених від сім’ї. Я подзвонив сестрі, відповів тато… Єдине питання – чи Артем загинув? Тато сказав: «Так». Я розплакався і відразу поклав трубку…Отак все було.
Які у тебе були стосунки з братом?
Ми не були дуже близькі. Він мене любив, а я – його. Ми поважали і цінували один одного. Стосунки були своєрідні. У дитинстві ми часто билися. Точніше він мене бив, бо був старшим…
Пізніше вже такого не було. Я завжди був готовий йому допомогти, а він був готовий мені щось порадити. Тому зараз, коли у мене виникають якісь практичні питання, – дуже відчуваю, що його немає.
Як ти сприймаєш смерть?
Я її не боюся. У мене немає страху смерті. Я дуже люблю життя.
Звичайно, коли сидиш в окопі і свистить, то страшно. Але це такий страх більше на фізичному рівні. Потім ти за пару секунд вилазиш з окопу – і все нормально. Коли я сиджу і думаю, то в мене немає страху смерті.
Як сприймаєш смерть брата?
Я впевнений, що все, що Артем любив і за що боровся – воно далі живе. Людина – це не тіло. Важливо, що ми робимо протягом життя, що любимо. Воно продовжує жити. Всі пам’ятають про Артемка. Мені здається – це чудово.
Розкажи про вашу сім’ю, як вона тебе, твого брата і сестер формувала?
Ми завжди жили в революційному, патріотичному дусі самопожертви, боротьби. Це основне. Християнське виховання також вплинуло. Кожного дня після вечері ми читали «Житія святих». Там дуже багато розповідей про різних мучеників віри. Артем ніколи не признавався в сім’ї, але говорив своїм друзям, що в останні роки ця книжка мала на нього великий вплив. Це при тому, що Артем не був особливо релігійним. Він мав свій зв’язок з Богом, але такий особистий. Також ці самі цінності виховувались у нас через Пласт, в якому ми брали активну участь. У 2004-2005 році всі Димиди були на Помаранчевій революції. Мені тоді було 4 роки. Це все було для нас природним і очевидним.
Наша бабця постійно розповідала нам історії про боротьбу наших родичів, знайомих, просто історичних осіб, і це давало нам змогу відчути, що українська боротьба є частиною дуже великої давньої боротьби. Тато теж дуже вплинув і на мене, і на Артемка. Артем не говорив про це в сім’ї, але він розповідав про це своїм друзям. Тато дав нам сміливість, революційність. Сміливість не тільки йти на війну, а й думати по-іншому, бути відкритим, до нового. Мама нас виростила. Дала нам наше життя і саме вона допомагає іноді пригальмувати нашу сміливість. Це дуже важливо.
Сестри… Клима вона завжди була готова мені якось допомогти і підтримати. Вона була більш бунтівною, ніж Артемко. Тепер вона поступається у цьому титулі. Але Клима завжди була тою, яка надихала до звершень. Водночас вона в складні сімейні моменти старалась тримати всіх у купі. Магда є ноткою експресивності в нашій родині. Вона була моєю напарницею в дитинстві. Емілія – наймолодша сестра і наш шанс побути добрішими і щирими.
Як Український католицький університет вплинув на твою формацію?
Я люблю УКУ. Мені подобається тут вчитися. На війні я пам’ятаю про УКУ, пам’ятаю, що хочу завершити навчання. У мене в кітелі, в кишені біля серця – значок Українського католицького університету. Він раніше був на кітелі, але я ризикував його загубити. Тому УКУ в моїх теплих спогадах і планах на майбутнє.
Якщо повернутися у твоє життя до війни, яким воно було?
Веселим було (усміхається). Я повернувся в Україну з Мальти за два тижні до початку війни. І тут недовго побув з друзями, бо поїхав на війну.
Коли я потрапив в армію, в мене залишалось багато спогадів з Мальти і багато паралелей. Це життя в гуртожитку з багатьма дуже випадковими людьми, багато соціалізації, мало особистого простору. Але також розмови, різні розваги.
Я студент. Нормально вчився, мені подобалось навчання в УКУ і на Мальті. Також я був виховником для хлопців у Пласті, їм по 9 років. Катався на велосипеді, мандрував. Дуже любив подорожувати, зокрема за кордоном.
Зараз у цій короткій відпустці у Львові, крім всього іншого, сумно те, що не можу поїхати ні за кордон кудись, ні гуляти вночі. А я і те, і те дуже любив.
Ти навчаєшся на програмі «Етика – політика – економіка». Ким хочеш стати?
Не знаю. Я ніколи не мав конкретних ідей, але мене дуже цікавить сфера політики. Тому я сподівався, що це буде щось у тому напряму: можливо, активізм якийсь, можливо, журналістика. В УКУ я був журналістом і редактором «ПОЛІТклубу УКУ». Ми робили подкаст «#пройди_світ». Це був щотижневий випуск топ-5-ти новин міжнародної політики. На Мальті я навчався один семестр на програмі «Міжнародні відносини». Це також те, що мене цікавить в політиці.
А яким бачив своє життя після повернення з Мальти? Ти ж мав закінчувати 4-й курс. Планував вступати кудись?
Ні, я планував піти в армію. А перед тим поїхати якусь велику мандрівку.
Розкажи про свою веломандрівку влітку 2021, у якій ти проїхав усю Україну з Заходу на Схід.
Ідея була в тому, щоби пізнати більше Україну. На Сході я не був до того. Хіба навесні 2021 я відправився в одну веломандрівку. Ми з другом поїздом поїхали в Луганську область і там декілька днів поїздили велосипедами. Після цього вирішив, що хочу знову. Але не тільки на Схід, а захопити якомога більшу частину України.
Так я проїхав через всю Україну, тобто 2100+ кілометрів. З села Соломоново біля Чопа, яке є найзахіднішим населеним пунктом України до селища Мілове, яке фактично є найсхіднішим населеним пунктом. Після того ще поїхав в Станицю Луганську, бо мені було цікаво побувати десь біля лінії розмежування. Подивитися, як там живуть.
Моя мандрівка тривала 18 днів: 15 днів їзди велосипедом і 3 дні відпочинку, плюс ще 2 доби поїздом. На двох етапах мене доганяли поїздом і супроводжували друзі. Це було важливо, тому що на велосипеді, коли їдеш позаду когось, то той, хто спереду, бере на себе удар спротиву вітру. Ти їдеш у вітровому коридорі і це полегшує шлях.
Зараз здається, що це було так давно. Адже після цієї мандрівки була вже й Мальта, а тепер війна. Тоді я хотів пізнати усю Україну. Але саме Східна частина України тоді відкрилася мені по-новому. Під час першої своєї мандрівки, яка тривала кілька днів, я був у районі Сєвєродонецька та Лисичанська. Там було переважно дуже депресивно. Постіндустріальні міста, розбиті дороги, розвалені будинки. І це не через війну, а тому, що все закинуте.
А влітку, під час другої подорожі я опинився на півночі Луганщини. Там зовсім по-іншому все. Цей регіон аграрний, етнокультурно належить до Слобожанщини. Він не був індустріальним. Люди в селах там говорять українською в абсолютній більшості. Дуже гарна природа. Гарно там. Дуже гарно.
Взагалі на Донбасі, навіть коли я зараз на війні, мені здається, що там більше тваринок. Можливо, через те, що я більше часу проводжу на природі. Там орли, соколи, зозулі, фазани, бабаки, зайці. Бачу їх на війні щодня.
Що тобі нині допомагає тримати рівновагу і психологічну стійкість?
Людина така істота, яка до всього може пристосуватися. Європейці не можуть зрозуміти, як люди у Львові живуть нормальним життям. Львів’ян дивує те, як люди на Сході живуть нормальним життям. Але коли свистить, то ти, по-перше, розумієш, де воно свистить, а, по-друге, з часом адаптуєшся. Там ти не можеш не продовжувати жити, не вилазити цілий день окопу: тобі також потрібно виконувати завдання, їсти варити, одяг прати, з друзями спілкуватись. Тому… А що робити, якщо не жити далі?
На твою думку, чому ми переможемо?
Я думаю, ми можемо програти. Такий варіант є. Нам не потрібно піддаватись ілюзіям, що от ми українці, тому ми переможемо. Бо мені здається, що від цього багато людей розслабляється. Я це бачу по приїзду сюди, до Львова.
Треба вірити в нашу перемогу. І я думаю, що це найімовірніший сценарій, ми успішно працюємо для цього. Але треба залишатися реалістами. І розуміти, що перемога сама не прийде. Це прекрасно, що люди живуть своїм життям, розважаються, ходять в гори, бо заради цього, я вважаю, ми там воюємо. Але кожен із нас мусить волонтерити чи скидати гроші на армію. Важливо брати участь.
Що, на твою думку, кожен з нас має зробити для перемоги?
Кожен сам мусить знайти відповідь на це питання. У мене все просто. Я втік від цього складного питання в армію і тут відчуваю себе корисним. Кожен мусить сам знайти свій спосіб бути корисним – є сотні можливостей як це зробити. Думаю, що кожен має робити те, в чому він найкращий.
Чи війна змінила тебе?
До того, як я повернувся в мирні обставини, взагалі не відчував, що війна мене якось змінила. Зараз вважаю, що ще зарано робити висновки. Мене точно змінила смерть брата. Я переосмислюю його життя, його риси, які мені подобались чи не подобались. Але я ще не можу сказати, як це мене змінило. Я досі на емоційних гірках і не повністю адаптувався до мирного життя.
На фронті все дуже плавно емоційно. Очевидно, що коли біля тебе падає снаряд, то з’являється страх: ти або тікаєш, або падаєш. Але загалом там дуже плавні переходи між жагою до боротьби і змученістю. Ці переходи не є якимись катастрофічними. Тобто руки не опускаються. Це як у мандрівці: ти відчуваєш, що втомлений, але мусиш дійти до того місця, де ночуєш. І ти йдеш. Змучений, але йдеш…
Я не з тих людей, що живуть війною, які кажуть: «Ура, війна! Йдемо вбивати, потрапимо в Валгаллу». Бо є й такі вояки. Вони відіграють велику роль у цій війні – честь їм і хвала, але я не з таких. Я люблю мирне життя. Мені дуже хочеться до нього повернутися. Але я не зможу це зробити поки триває активна фаза війни. Бо я не знайду миру в собі. І мене це лякає. Вихід один – боротися, робити все, щоби війна якнайшвидше закінчилась.
Якою є роль віри у твоєму житті?
У мене немає якогось сталого зв’язку з Богом. Я багато шукав Бога. Наразі його не знайшов. Тато каже, що ще знайду.
